Межі.
"Я заберу тебе в зорю за межі болю за собою. Я розповім тобі в тиші свої страхи".
З декількарічним запізненням відкрила для себе "ФАйно" (файний альбум ВВ). Слухала Скрипку, читала доповідь колишньої федеральної міністерки зовнішніх справ Австрії Урсули Пласснік - і гей-гей,ше зо дві ноти, ше зо два рядки тексту - і сльози дзюркотливим струмком текли б з-під моїх окулярів. Не припускала, що зовнішньополітичні досягнення одної країни (чи то проведена аналогія на недосягнення нашої?) можуть викликати в мене такі сентименти. Чому Австрія, розміром в пів-України (і то від сили), з населенням як два Кийова, на рівних веде переговори з Китаєм, братається-обнімається із азіатським велетнем, керівним перстом вказує: "А отут ви права людини трохи знехтувалм, здалобся поправити", співпрацює з кращими вузькоокими умами в галузях надскладних технологій, водночас "штовхає" китайцям дружні до довкілля ноу-хау (Кіотський протокол діє), а наш політикум вдало можна охарактеризувати словами Скрипки - "бо безпорадно у бутті крокують нелюди-ссавці". Визнаю риторичність своїх "чому", усвідомлюю передбачуваність відповідей, якщо б такі були потрібні, чимало знаю, багато з того, що знаю, можу логічно впорядкувати та проаналізувати - а відчуття кривди все одно робить із мого серця точильний камінь. Бо одне - чути про зразки демократії та верховенства права, а зовсім інше - вивчати ті зразки зсередини, постаратися в них вникнути і зрозуміти, побачити, скільки гордості за свою державу у кожному слові австрійських політичних лідерів різних рангів чи звичайних громадян. Я закохалася в ту країні. "Сир чужини приваблює мишей. Сир чужини своїх мишей не гідний" (В.Цибулько). Можу бути і мишею, головне, щоб знати, куди гризти і за що гризти. Якби перегризти горло нашій політичній системі, так, щоб насмерть, якби випустити всю застояну кров, головне, шоб потім в ній же і самим не втопитися, якби заповнити систему заново, якісно іншими людьми - то все (могло б?) чи (точно?) стало б іншим. Хоча існує вірогідність того, що система володіє здатністю саморегуляції і повернення до природного стану - тобто до стану, який провокує мишей гризти.
Мій перевтомлений депресивними потоками інформації мозок дуже гостро реагує на найменші нюанси, в тому числі й ті, котрі стосуються австрійських (і не тільки) позитивів. Світ хоче втиснути моє мислення у лещата економічної кризи - аби більше нічого не знати, одну тілько криву коливання валютних курсів, аби ніц не розуміти, хіба що невтішні прогнози всеможливих аналітиків. Рятуюся як можу. Новини вимикаю або цензурю. При кожній згадці про черговий фінансовий мініапокаліпсис висловлюю відносно тверде переконання, що то минеться. Бо криза в економіці справді закінчиться рано чи пізно. Криза душ навколо, панове, і що мені з ваших єврів та долярів, коли чую себе вовком у зграї гієн? Боюся їсти ваші яблука - вони кишать хробаками підступності.
Отже, люблю тебе, бабце Австріє. Ненько-Україно,не я тебе вибирала, але мені тебе любити.
Життіє цікаве завдяки своєму наповненню. І завжди хочеться, аби то наповнення було ліпшим - ну а певне,а чому б не хтіти? Я також хочу ліпшого,я в багатьох моментах хочу ліпшого, в дечому - просто інакшого. Вчуся підходити до всього з оптимізмом. Вчуся.
Усе таки, коли і ми на державному рівні зможемо вести переговори про те, аби Пекін позичив кийовському зоо двох ведмедиків-панд, яких дотепер позичали лише до Берліна та Відня??? (то було замість п.с.)